Я еще давным-давно думала, что я почувствую, если кого-то не станет. Я не знала. Я вообще знаю очень поверхностно, что такое чувства. Боль, голод, холод... почему-то в какой-то период моей жизни я перестаю осознавать, что это. Я и не понимала, что значит любовь. И сейчас вряд ли пойму, но боль утраты кого-то хоть и не столь близкого, но родного сердцу человека открывает новые чувства. Становится как-то холодно и пусто... хочется плакать, но я не могу. Ведь кто увидит. И все равно тяжело, как я ни пытаюсь отвлечься. Ни работа, ни аниме не помогают, ведь стоит сделать паузу, улыбка снова сползает и возвращается пустота на сердце.
Я помню, такое уже было. Когда сильно болел мой кот. однажды я вернулась из школы и мама сказала ,что его больше нет. Была та же пустота... До того я не представляла себе, каково это, когда часть тебя, часть семьи, часть, которая всегда была рядом, исчезает. её просто нет. Хочется, чтоб время, что было проведено вместе никогда не кончалось, чтоб родные жили и здравствовали, но время постепенно берет свое. И хотелось бы познать эту самую вечность, но как поймешь то, чего нет? Ведь всему отведен определенный срок, и не мы решаем, сколько он будет длится. Кто-то живет по 150 лет, а кто-то умирает только родившись. Грустно это... ведь никто из них не смог увидеть свою вечность...
Хочется завершить стихотворением Лины Костенко, жалко, что на украинском мало кто поймет...
Життя іде і все без коректур.
І час летить, не стишує галопу.
Давно нема маркізи Помпадур,
і ми живем уже після потопу.
Не знаю я, що буде після нас,
в які природа убереться шати.
Єдиний, хто не втомлюється, – час.
А ми живі, нам треба поспішати.
Зробити щось, лишити по собі,
а ми, нічого, – пройдемо, як тіні,
щоб тільки неба очі голубі
цю землю завжди бачили в цвітінні.
Щоб ці ліси не вимерли, як тур,
щоб ці слова не вичахли, як руди.
Життя іде і все без коректур,
і як напишеш, так уже і буде.
Але не бійся прикрого рядка.
Прозрінь не бійся, бо вони як ліки.
Не бійся правди, хоч яка гірка,
не бійся смутків, хоч вони як ріки.
Людині бійся душу ошукать,
бо в цьому схибиш – то уже навіки.
І час летить, не стишує галопу.
Давно нема маркізи Помпадур,
і ми живем уже після потопу.
Не знаю я, що буде після нас,
в які природа убереться шати.
Єдиний, хто не втомлюється, – час.
А ми живі, нам треба поспішати.
Зробити щось, лишити по собі,
а ми, нічого, – пройдемо, як тіні,
щоб тільки неба очі голубі
цю землю завжди бачили в цвітінні.
Щоб ці ліси не вимерли, як тур,
щоб ці слова не вичахли, як руди.
Життя іде і все без коректур,
і як напишеш, так уже і буде.
Але не бійся прикрого рядка.
Прозрінь не бійся, бо вони як ліки.
Не бійся правди, хоч яка гірка,
не бійся смутків, хоч вони як ріки.
Людині бійся душу ошукать,
бо в цьому схибиш – то уже навіки.